Батько нас виховував у суворих правилах. Ми росли без матері, і виражати емоції у нашій неповноцінній сім’ї було неприйнято. З дитинства мені і Кості доводилося дивитися у світ через призму суворих правил батька. Сльози, радість, гнів — усе це ховалося за стінами мовчання. Якось, на канікулах, Костя впав із дерева, але замість співчуття батько лише суворо сказав: “Плачеш? Чоловіки не плачуть”. Ми росли, звикаючи до того, що наш внутрішній світ залишався невидимим для зовнішнього світу. Роки йшли, і ми з Костею ставали ближчими. Наша тиша стала своєрідною мовою спілкування.
Вечорами, лягаючи спати, ми шепотіли один одному історії, які не наважувалися розповісти вдень. “Ти думаєш, батько колись зміниться?” — питав Костя. “Не знаю,” – відповів я. – “Але ми маємо бути сильними заради один одного.” Коли батькові стукнуло 70, його здоров’я почало погіршуватися. І ось, сидячи поруч із його лікарняним ліжком, ми усвідомили, що не знаємо, як виявити свою турботу. “Що нам робити?” — спитав Костя, дивлячись на мене. Я задумався.
“Ми ж його сини, чи не так? Давай покажемо йому, що ми навчилися від нього: бути сильними, незважаючи на обставини.” Ми стали відвідувати батька частіше, ділилися з ним новинами та намагалися зробити так, щоб він почував себе комфортно. Якось Костя приніс батькові старий фотоальбом, і вони разом гортали його, згадуючи минуле. Я бачив, як батько дивився на фотографії молодої мами, і сльози йшли по його щоках. “Тату, чому ти ніколи не показував свої емоції?” – Не витримав Костя. Батько повільно зітхнув:
“Я боявся. Я втратив вашу матір і не хотів втрачати вас. Я думав, що роблю для вас краще.” “Ми тебе любимо, тату,” – сказав я, приєднавшись до них. Батько посміхнувся: “Я знаю. Вибачте мені.” Той момент став поворотним для нашої родини. Ми навчилися розуміти та дбати один про одного, переступивши через бар’єри минулого.