Того дня, коли Катерина помітила дивні симптоми, її серце сповнилося тривогою. Після обстеження у фахівців її побоювання лише посилились. Лікарі не давали гарантій, що вона зможе повністю подолати хворобу. Нудні стіни лікарні, холодний погляд УЗД-апарату і неживі голоси лікарів – все це наклало відбиток на її серце та душу. “Як ти себе почуваєш?” – тихо спитав Анатолій, її чоловік, коли вона повернулася додому.
“Все нормально, не хвилюйся”, – з легкою посмішкою відповіла Катерина, приховуючи свої справжні почуття. Вона вирішила не розповідати чоловікові про свій діагноз, щоб він не переймався. Але таємниці рідко залишаються таємницями. Анатолій таки дізнався про хворобу Катерини , і це сильно його вразило. “Чому ти не сказала мені правду, Катю?” – гірко спитав він. “Я ж твій чоловік, я маю бути поруч у такі моменти”. “Я не хотіла, щоб ти турбувався, – слізно відповіла Катерина. – Я хотіла вберегти тебе від цього болю”. Анатолій був скривджений і в гніві пішов із дому. Він відчував себе покинутим,
його серце було повне образи та злості. Але через пару днів він усвідомив, що зробив помилку. “Пробач мені, Катю, – сказав він, заходячи додому. – Я не повинен був залишати тебе одну. Ми боротимемося разом”. Тепер, коли правда була розкрита, вони могли бути поруч один з одним, ділячи всі труднощі та хвороби. Складні дні, сповнені страху та болю, стали трохи легшими, коли вони зрозуміли, що не одні. Їхні серця були сповнені любові та підтримки, і вони були готові боротися, тримаючи один одного за руки, зцілюючи душу та тіло любов’ю та турботою.