Коли мені було 2 роки, народився мій молодший брат Сергій. Батько у нас був головою в сім’ї, мати дуже любила його і в усьому слухала, у своєму дитинстві я не пригадаю моменту, щоб вона йому хоч щось перечила. Коли в будинку почалися фінансові труднощі, він вирішив, що може впоратися з нами обома сам, і відправив матір на заробітки. Мати кілька років працювала доглядальницею в Італії. Вона щомісяця пересилала нам гроші, а коли приїжджала в Україну, привозила цілі пакети солодощів та одягу. За весь час маминого перебування там ми зробили ремонти будинку, тато придбав нове авто. А потім усе сталося як у страաному сні — мати раптово захво ріла, тому мусила повернутися додому. Ми одразу кинулися докладати всіх зусиль для її ліkування, проте було пізно — хв ороба розвивалася надто швидко. За півроку матері не ста ло. З того часу нас виховував батько. Він командував нами, як міг.
Advertisements
Не минуло й року після того, як не ста ло мами, коли тато привів у будинок нову жінку. Я та Сергій не були в захваті від її присутності у нашому житті. Вона мало не з перших днів нас не злюбила. А потім переконала чоловіка віддати нас до інтернату. Мені тоді було 8, моєму молодшому братові – 6. Спочатку батько навіть іноді навідувався до нас, а потім забув, ніби нас і не було в його житті. Але, незважаючи ні на що, ми з братом виросли, здобули освіту, знайшли роботу, навіть обидва встигли створити власні сім’ї. У мене двоє синів, у Сергія – син та дочка. Нещодавно дізналися, що тато тепер шукає нас. Він колись зробив свій вибір на користь жінки, а тепер хоче повернутись. Він був відсутній у найважливіших моментах нашого життя: навчання, наші весілля, хрестини дітей.
Спочатку подумали, що батько прийшов перепрошувати, але дуже помилилися. Виявилося, він просто залишився сам, бо від нього пішла дружина. А коли усвідомив свою самотність та літні роки, згадав про дітей. На старість тато ледве пересувався. Побачивши його, ми з Сергієм згадали, як одного разу він відвіз нас під інтернат і залишив там. На щастя, все пройшло. Тільки ми цього не забули. Батько, замість прощення, і далі роздавав свої вказівки і ще наважувався в чомусь нас звинувачувати. Ми мовчки вислухали його, не хотіли сваритися. Та й моя дружина чекала на сина, не хотів її зайвий раз нервувати. Мені й братові нема за що дякувати цьому чоловікові. Але ми обидва ухвалили незмінне рішення – цій людині не місце у нашому житті. Він не пошкодував нас, то чому ми повинні шкодувати його? Хіба можна, можливо так надходити з власними дітьми?