Довгі роки я намагалася зрозуміти, чому моя мама ставилася до мене так байдуже. Щоразу, коли я намагалася наблизитись до неї, відчувалася дистанція, стіна, яку я не могла подолати. Ми жили під одним дахом, але здавалося, у різних світах. Якось я безпосередньо запитала її: “Мамо, чому ти завжди така холодна зі мною?” Вона мовчки дивилася на мене очами, повними смутку, і відвернулася. Відповіді я так і не почула. Роки йшли, я виросла, створила свою сім’ю та побудувала кар’єру. Контакт із мамою був мінімальним. Але одного дня все змінилося. Мама захворіла, і тепер вона потребувала допомоги.
Чоловік часто дорікав мені: “Ти завжди говорила, що вона не дбала про тебе. Може, пора подумати про будинок для літніх людей?” Я довго думала над цією пропозицією. Частина мене казала, що це єдиний вихід, але інша частина не могла забути минуле. Увечері я поїхала до мами. Вона була слабка, і я побачила в її очах страх. “Ти прийшла, щоб відвезти мене?” – її голос тремтів. “Мамо, я… я просто не знаю, що робити”, – зізналася я. Вона взяла мою руку: “Я знаю, що не була ідеальною матір’ю. Вибач мені.” Ми обидві плакали,
і тоді між нами щось змінилося. Я зрозуміла, що не можу залишити її в такий момент. “Мамо, я буду поряд. Ми пройдемо через це разом,” – обіцяла я. З того часу я доглядала її, відкриваючи собі нові сторони її особистості. Виявилося, що за її холодною маскою ховався глибокий біль та нездійснені мрії. Минули роки, і мама пішла з цього світу, залишивши мене з новим розумінням і вдячністю за те, що я зважилася бути поряд з нею останніми днями. Неважливо, що було в минулому, важливим є те, як ми вирішуємо жити сьогодні.