Деяким у житті все дається легко. Наприклад, моїй молодшій сестрі Наталі, чиї сльози та невинність із очима лані довгий час маніпулювали нашою родиною. З дитинства я була відповідальною людиною, старшою, яка мала жертвувати собою. Коли справа дійшла до освіти, я невпинно працювала, щоб заслужити своє місце у цьому світі, тоді як Наталія, яка не вступила на бюджет, здобула освіту за рахунок наших батьків. Навіть коли справа доходила до заробляння на життя, я несла тягар за нас обох, тоді як виправдання Наталії завжди приймалися без запитань. Зрештою, вона вийшла заміж за заможного чоловіка,
чия мати бачила Наталю наскрізь, тож цей шлюб тривав недовго. Коли вона повернулася до наших батьків із двома дітьми – знову заграла знайома мелодія. Коли наші батьки раптово померли, що сильно вдарило по нас, Наталя передбачувано розіграла карту безпорадності, надавши мені керувати всіма справами. Наш сімейний будинок, який зараз високо оцінюється завдяки своєму розташуванню недалеко від столиці, став предметом суперечки. Наталя швидко заручилася підтримкою близьких, і коли я заперечила передачу їй всього майна тільки тому,
що вона там живе, родичі не змогли зрозуміти мою позицію. Мене звинувачували в жадібності, ставили під сумнів мій власний добробут, начебто це заперечувало моє право на спадщину наших батьків. Наталя продовжує грати в “жертву”, незважаючи на те, що вже пожила за рахунок наших батьків. Я не планую жити в цьому будинку, але не розумію: чому я не маю претендувати на свою справедливу частку його вартості? Невже в цьому я справді настільки нерозумна? Невже мій погляд так важко зрозуміти?