Анастасія стояла біля вікна своєї квартири, дивлячись на мерехтливі вогні міста. Все навколо здавалося таким безтурботним, але в її серці панувала буря. Вона згадувала слова матері, яка від початку була проти її шлюбу з Пашею. “Він не для тебе, Анастасія. Ти заслуговуєш на більше,” – говорила мати. Але Анастасія була впертою. Вона бачила в Паші те, чого не бачила її мати, і наполягла на своєму. Тепер, за кілька років, вона стояла перед рішенням, яке здавалося немислимим.
Їхній шлюб, що здавався міцним стільки років, почав тріщати по швах. Паша ставав дедалі більше відчуженим, а сварки – частіше й лютіше. Якось увечері, сидячи за столом на кухні, Анастасія несподівано сказала: “Паша, я думаю про розлучення. Ми обидва нещасні.” Паша, глянувши на неї втомленими очима, мовчки кивнув головою. Він також це відчував. Анастасія усвідомила, що її шлюб втрачено. Вона розуміла, що повинна поговорити з кимось, але не могла наважитися звернутися до матері, яка передбачала це. “Я ж говорила,” – кричатиме мати… Але, зрештою, Анастасія наважилася. Вона поїхала до матері, і, сидячи в її затишній вітальні, почала розмову.
“Мамо, я думаю про розлучення з Пашею,” – тихо сказала вона. Мама, замість очікуваного “Я ж говорила”, м’яко взяла її за руку і сказала: “Люба, я завжди буду поряд, щоб допомогти тобі з усіма проблемами. Для мене найважливіше, щоб ти була щаслива.” Ці слова були для Анастасії, як бальзам на душу. Вона зрозуміла, що, незважаючи на помилки минулого, її мати завжди підтримуватиме її. З цією думкою Анастасія відчула, що зможе подолати будь-які перешкоди та розпочати нове життя, сповнене надій та можливостей.