Я пам’ятаю, як у шостому класі моє серце вперше забилося швидше від одного виду Вови. Такий привабливий, смішливий – він завжди викликав у мені хвилювання. Але я була надто сором’язлива, щоб зізнатися у своїх почуттях, і ось, через кілька років, я навчалася вже на другому курсі, а Вова все ще не виходив у мене з голови. Того вечора, втомившись від безсоння та нескінченних думок про нього, я нарешті зважилася на сміливий крок. Я написала йому повідомлення, серце билося як божевільне, поки
я чекала відповіді. Хвилини тяглися нескінченно, але раптом на екрані з’явилося повідомлення. Його слова змусили мене завмерти: “Я радий, що ти написала. Весь цей час я теж думав про тебе, але не знав, як тобі сказати”. Я перечитувала його повідомлення, не вірячи своїм очам. Мені здавалося, що це сон. “Ти серйозно? Я не можу повірити, що це правда,” – написала я, ледве стримуючи хвилювання. “Так, це правда,” – відповів він, – “Я завжди відчував до тебе щось особливе, але боявся, що ти відкинеш мене.” Ми обмінялися кількома повідомленнями, згадуючи шкільні часи, сміялися зі смішних випадків і ділилися спогадами. Вова запропонував зустрітися, щоб особисто обговорити це все,
і я погодилася без вагань. Наступного дня, зустрівшись у кафе, ми сиділи, дивлячись один на одного з недовірою та радістю. “Я завжди думала, що ти навіть не помічав мене”, – зізналася я. “Як я міг тебе не помітити?” – Усміхнувся він, – “Ти завжди була особливою для мене”. З того дня наші зустрічі стали частиною нашого повсякденного життя. Я не могла повірити, що моє давнє кохання тепер стало моєю реальністю. Ми обоє сміялися з того, як довго ми приховували свої почуття, але раділи, що нарешті знайшли одне одного.