Заходячи до своєї квартири після тяжкого дня, я посміхнулася, згадуючи ранковий випадок: Ніна Степанівна знову шукала свого кота в нашому будинку. “Дмитро! Ти не бачив Мурчика?” – Її голос долинув до мене ще в коридорі. Чоловік, як завжди, намагався її заспокоїти: “Ніно Степанівно, у вас немає кота. Будь ласка, перестаньте турбувати нас.” Вона глянула на нього з недовірою, але, здається, щось у його очах змусило її повірити. Вона пішла, повільно перебираючи ногами, але я встигла побачити смуток у її очах. Цей інцидент змусив мене замислитись.
Може, у Ніни Степанівни справді є якісь проблеми з пам’яттю чи психікою? Наступного дня після роботи я вирішила заглянути до неї. Двері відчинила старенька з втраченим поглядом. “Здрастуйте, Ніно Степанівно. Я просто прийшла дізнатися, як у вас справи?” – Почала я, відчуваючи себе ніяково. Вона посміхнулася: “Ой, дівчинко, ти прийшла за своїм котом? Мурчик десь тут.” Я зрозуміла, що вона знову плутає мене з кимось іншим. “Ніно Степанівно, розкажіть мені про Мурчика”, – попросила я, вирішивши з’ясувати причину її дивної поведінки. Вона зітхнула:
“Мурчик був моїм улюбленим котом, коли я була молодою. Він пішов якось і так і не повернувся. Я шукала його скрізь…” Я зрозуміла, що для неї Мурчик – це більше ніж просто кіт. Це спогад про минуле, про щасливі моменти. Можливо, вона відчуває тепер сильну самотність. “Я розумію,” – відповіла я тихо. Ми почали частіше спілкуватися з Ніною Степанівною, намагаючись допомогти їй. Якось я вирішила подарувати їй кошеня – і вона була в захваті. З того часу вона більше не приходила до нас шукати свого Мурчика. Вона знайшла нового друга – і нову радість у своєму житті.