Слава та Андрій сиділи разом, згадуючи про ті дні, коли вони винаймали кімнату у свої студентські роки. Вони згадали і господиню квартири, добру жінку, яку вони називали тіткою Марією. З того часу минуло двадцять років, але спогади лилися рікою. Вони пам’ятали, як вона завжди зверталася до них словом “синок” і як часто потай додавала до їх запасів додаткову їжу, гарантуючи, що вони ніколи не залишаться голодними. Зустріч після стільки років зробила ці спогади ще яскравішими. Хоча вони підтримували зв’язок через соціальні мережі та випадкові телефонні дзвінки,
їхні особисті зустрічі були нечастими. Андрій, який повернувся до міста через спадок, був ініціатором цього возз’єднання. Наговорившись, Андрій запропонував відвідати тітку Марію, прихопивши із собою букет хризантем на знак вдячності за ті роки. Коли вони дісталися її квартири, то були зустрінуті Марією з тією ж теплотою і прихильністю, які вони пам’ятали. Квартира, хоч і постаріла, була заповнена знайомими предметами їхньої юності. Поки вони сиділи і балакали, друзі відчули непереборне бажання відплатити жінці, яка дала їм так багато. Коли вони вийшли на вулицю,
то переговорили і вирішили відремонтувати ванну тітки Марії, яка гостро потребувала оновлення. Вони ретельно спланували перебудову, об’єднавши свої ресурси та навички. Протягом кількох вихідних вони старанно працювали, перетворюючи простір. Витрати були мінімальними, але результат був безцінний. Тітка Марія була у нестямі від радості з приводу ремонту: в її очах щомиті читалася подяка. Коли Слава та Андрій залишали її квартиру, вони відчували глибоке почуття виконаного обов’язку та гордості. Вони зуміли відплатити тому, хто самовіддано дбав про них у студентські роки. Спостерігаючи, як вони йдуть, тітка Марія прошепотіла сердечну молитву подяки за двох молодих людей, яких вона завжди з любов’ю називала своїми синами.