Крізь тонкий вуаль весільної сукні мої очі шукали його. Федір стояв біля вікна, його глибокий погляд спрямований на Риту, мою подругу, яка сміялася, кидаючи в повітря пелюстки троянд. Я знала, що мої почуття до Федора були як луна в порожнечі — чути тільки мені. Роки моєї таємної любові виявилися безплідними. Він так і не глянув на мене так, як дивився на неї. На весіллі, в оточенні друзів та сім’ї, я стояла поряд із Дмитром — доброю, але чужою мені людиною. Ми обмінювалися клятвами, і в моєму серці тихо кричав біль. “Ти прекрасна сьогодні,” – прошепотів Дмитро, коли ми залишилися наодинці. “Дякую,” –
відповіла я, посміхаючись крізь біль. “Ти заслуговуєш на краще, ніж шлюб без любові,” – продовжила я чесно. Дмитро стиснув мою руку. “Я знаю про твої почуття до Федора, Настю. Але я готовий чекати і терпіти. Готовий дати тобі все, що в мене є, щоб одного разу ти змогла покохати мене.” Тоді я зрозуміла, що моя таємна любов до Федора стала тюремною камерою, а слова Дмитра — ключем до свободи. Коли свято добігло кінця, я підійшла до Федора. “Я завжди буду рада за тебе і Риту”, – сказала я, намагаючись звучати впевнено. Федір усміхнувся мені у відповідь. “І я за тебе, Настя. Дмитро – хороша людина.”
Я кивнула, і на той момент я звільнилася. Не було більше місця для надій, пов’язаних з Федором, тільки для нового життя, яке я мала побудувати з людиною, яка стояла поруч зі мною. Вийшовши заміж за Дмитра, я не знайшла пристрасного кохання, але я знайшла вірного супутника. І з кожним днем, який ми проводили разом, я розуміла, що кохання – це не лише спалах почуттів, а й тихе полум’я, яке необхідно берегти та підтримувати.