Літній табір був для мене пробою на міцність. Мій старший брат Віктор, який працював там вожатим, завжди здавався мені далеким і неприступним. Ми з ним рідко знаходили спільну мову, а його глузування змушували мене почуватися ще гірше. Того дня, коли на обідній перерві хулігани зі старшої групи облили мене соком, я був певен, що Віктор лише посміється з мене. Хлопці сміялися, кричали “Соковитискач!”, і я стояв, мокрий і принижений, відчуваючи, як сік стікає по моєму волоссю і капає на підлогу. “Гей, що тут відбувається?” – Голос Віктора розрізав гам. Я звів очі й побачив, як він підходить до нас;
його погляд був серйозний і непохитний. “Та ми просто граємо,” – відповів один з хлопців, як і раніше, сміючись. “Граєте?” – Віктор ступив уперед, і його тінь впала на хлопця, що посміхався. “Знаєш, є така гра – ”захищай молодших”. Правила її прості – хто кривдить, той отримує відповідь .” Хулігани відступили. У той момент я побачив у очах Віктора не зневагу, а турботу та захист. Він підійшов до мене, поклав руку на плече і,
повернувшись до хуліганів, сказав: “Цей хлопець – мій брат. І якщо ви знову захочете пограти, пам’ятайте, що я завжди поруч.” Ті кілька слів змінили все. Після того дня я відчув, що між нами, братами, з’явилося невидиме, але міцне кільце довіри та підтримки. Ми почали більше розмовляти, ділилися думками та навіть жартами. Хулігани більше не чіпали мене, а повага, яку вони показували після того дня, була сумішшю страху та здивування. Але найголовніше – я знайшов друга в особі свого брата, і це було найцінніше, що могло статися зі мною у тому таборі.