Все своє життя я жила далеко від родичів по маминій лінії. Ми з батьками переїхали в іншу країну, коли мені було лише три роки, і з того часу я знала рідних лише з рідкісних розповідей та старих фотографій. Мама та тато рідко говорили про них, і я ніколи не розуміла, чому. Все змінилося, коли мені виповнилося двадцять. “Твоя бабуся приїжджає в гості,” – несподівано оголосила мама одного літнього ранку. “Вона хоче побачитися з тобою.” Здивування не залишало мене. Зустріч була ніяковою. Бабуся дивилася на мене якось особливо, зі сльозами на очах, і я відчувала, як поміж нами течуть річки непрожитих днів і невисловлених слів.
“Ти виросла і стала такою гарною, як твоя мама в молодості,” – сказала вона, посміхаючись крізь сльози. “Я так багато пропустила…” “Чому ми не бачилися всі ці роки?” – Запитала я, не витримавши важкого мовчання. “Життя – складна штука, люба. Були обставини… Твої батьки зробили вибір,” – тихо відповіла бабуся, і в її очах я побачила відлуння давнього болю. Того дня ми розмовляли годинами. Я дізналася про свою спадщину, про дивності та історії моїх предків, про культуру, яка була частиною мене, але залишалася загадкою весь цей час.
З кожним словом бабусі мені ставало все зрозуміліше, який неоціненний зв’язок я втратила. “Я обіцяю, що ми більше спілкуватимемося”, – сказала я, прощаючись. “Будемо сподіватися, моя люба,” – прошепотіла бабуся, міцно обіймаючи мене. З того часу я регулярно дзвоню бабусі. Хоча ми й не можемо повернути втрачений час, проте можемо наповнити майбутнє новими спогадами. І кожен розділений момент стає мостом, що з’єднує наше минуле з сьогоденням, сімейне коріння з новими пагонами, які вже ростуть і розвиваються.