Закоханість Володимира та Каті була видна всім, як літня спека. Вони знаходили усамітнення в парку, ділячись планами на майбутнє, і щоразу, коли Володимир брав Катю за руку, їй здавалося, що вони єдині на планеті. Проте, як тільки вони поверталися до реальності, мати Каті, Олена Петрівна, наче холодний душ, змушувала їх пам’ятати про жорстокість світу. “Катю, ти ж розумієш, що він не для тебе? Ти закінчуєш університет, а він – лише механік,” – суворо говорила Олена Петрівна, сидячи у своєму старому, затишному кріслі, щоразу, коли дочка поверталася додому . “Мамо, але він добрий, розумний,
і він мене любить!” – Заперечувала Катя, намагаючись захистити свого коханого. “Кохання не годує,” – холодно відповідала Олена Петрівна. “Ти повинна думати про майбутнє, а не про якісь романтичні дурниці.” Попри це Володимир не втрачав надії. Одного разу він набрався сміливості і прийшов до Олени Петрівни, щоб відверто поговорити з нею. “Олено Петрівно, я люблю вашу дочку більше за життя. Я не багатій, але я забезпечу їй майбутнє, тому що моя любов до неї – це мій найбільший капітал,” – сказав він, стоячи перед нею з неухильною рішучістю в очах.
Олена Петрівна глянула на нього пронизливим оцінюючим поглядом, і, здавалося, вперше побачила перед собою не просто механіка, а людину з серйозними намірами. Час минав, і Олена Петрівна почала помічати зміни в дочці: вона цвіла і ставала щасливішою з кожним днем, проведеним із Володимиром. Зрештою, материнське серце не витримало, і вона визнала, що справжнє щастя Каті це те, що дійсно має значення. “Добре, покажіть мені це майбутнє, яке ви обіцяєте один одному,” – сказала вона Володимиру одного вечора. Володимир та Катя взялися за руки, посміхнулися один до одного і зрозуміли, що тепер вони можуть будувати своє майбутнє разом, без перешкод.