Мені зараз 64 роки. У мене є син, якому 40 років, та 35-річна донька. Обидва одружені, є діти, живуть окремо. А ми з чоловіком досі живемо в тій однушці, яку багато років тому отримали на заводі. Швидше за все, діти на нас дуже скривджені, адже за всі ці роки ми не змогли дати їм нічого. Навіть житлом їх не забезпечили. Донька переїхала до чоловіка, а син із дружиною досі винаймають квартиру. Якось дочка сказала мені, що свекруха дістала її своїми натяками щодо того, що вона прийшла до них без посагу. А потім вона додала, мовляв, багато дорослих людей, стаючи пенсіонерами,
їдуть на заробітки в Італію чи Польщу, щоб допомагати своїм дітям, а ми так і сидимо в одинушці і нічого не робимо. Мені було образливо. Так, квартир своїм дітям ми не купили, але змогли ж дати їм хорошу освіту, вони ніколи не голодували, завжди ходили в пристойному одязі. Ні мені, ні чоловікові батьки також не купували квартир. Але нічого – змогли ж дочекатися своєї одної, а до цього ми взагалі в гуртожитку жили. Звісно, я б із радістю поїхала, але грошей заробляти ми взагалі не вміємо. Бізнес просто не наш талант. Плюс до всього, не знаю іноземних мов: як я житиму і працюватиму за кордоном.
Зараз у мене така ситуація, що дітей та онуків я бачу дуже рідко. Вони пояснюють це тим, що багато працює і часу вони взагалі не мають. Але серцем я чую зовсім інше… Заздрю я одній людині – своїй сусідці. Вона має єдину дочку, і вона так само нічим її не забезпечила. Як би там не було, дівчина приїжджає чи не щодня, спілкується зі своєю мамою, набиває їй холодильник усілякими продуктами, і навіть грошенят підкидає. Не можу збагнути, що я зробила не так. І невже все у цьому світі вимірюється грошима? Не хочеться у це вірити.