Зоя Сергіївна у свої п’ятдесят вісім років зібрала сусідів на “дівич-вечір”, щоб відзначити майбутнє заміжжя з Олегом Івановичем. Вони вже рік жили разом, насолоджуючись спокійним життям на пенсії. Під час чаювання сусіди хвалили пироги Зої та її затишний домашній побут. Після простої церемонії одруження, на якій були присутні лише свідки та родичі, Олег із нетерпінням чекав виходу на пенсію. Спочатку розгубившись від здобутої свободи,
він зайнявся господарством та ремонтом будинку. Однак Зоя помітила його невгамовність і порадила розслабитися та насолоджуватися пенсією. Якось Олег знайшов біля сміттєвого бака цуценя і приніс його додому, просячи залишити його у себе. Зоя погодилася, і вони дбали про цуценя, назвавши його Ларисою. Завдяки Ларисі настрій Олега помітно покращився, він став більш товариським та життєрадісним. Згодом Зоя принесла додому кошеня, щоб вирішити проблему з мишами.
Вихованці швидко потоваришували і стали приносити в життя подружжя радість і розваги. Між Олегом та Ларисою встановився особливий зв’язок, вони часто ходили разом на прогулянки, а Зоя займалася домашніми справами. Їх вихованців – Ларису та кошеня Мурчика – любили діти та онуки, яким було важко розлучатися з грайливими тваринами. Олег заспокоював їх, пропонуючи завести своїх вихованців, коли вони вийдуть на пенсію. Подружжя, насолоджуючись прожитими роками, знаходило щастя та спілкування у своїх вихованцях та один в одному.