Опинившись на вокзалі, ми заскочили до вагона вже майже перед відправленням потягу. У нашому купе, навпроти мене, сиділа бабуся. Вона скромно дивилася у вікно, склавши руки на колінах. Безневинне створення – інакше й не назвеш. З речей у неї – кілька невеликих сумочок, що акуратно лежали під сидінням і нікому не заважали. Щойно потяг рушив, зайшла провідниця перевіряти квитки. Бабуся, показавши свій квиток,
раптом попросила жінку допомогти їй застелити ліжко, бо самій їй було важко: руки вже тряслися. Мені здавалося, невинне прохання. Але тут розпочався справжній цирк! На провідницю ніби знайшло щось, якась прихована образа вийшла назовні. “Я тобі прислуга? Може, вас ще й з ложечки погодувати? Руки трясуться – вдома сиди, а не на потягах роз’їжджай!” Бабуся лише тихо спробувала заперечити, що провідниці за правилами повинні допомагати пасажирам, які не можуть щось зробити самі. Але жінка не вгамувалася: “Я вас висаджу зараз, якщо права качати тут надумаєте. Знаєте, у мене яка зарплата? Не зобов’язана
я вам нічого”. Я непомітно ввімкнула диктофон на телефоні і заступився за бабусю. Поруч пасажири теж виявилися не промахами. Ми швидко поставили жінку на місце, я допомогла бабусі застелити все та подзвонила на гарячу лінію. Ситуацію вирішили дуже швидко: свідків було достатньо, та й запис розмови був. Як я пізніше дізналася, провідницю було звільнено з ганьбою. І вірно! Поплатилася за свою зухвалу поведінку!