Віра вибирала взуття для цього теплого весняного дня. Її очі зупинилися на розкішних туфлях на високих підборах. Вона знала, що вони не найзручніші, але в них вона почувала себе справжньою королевою. Проходячи вулицею, Віра насолоджувалася кожним кроком, поки раптом не почула тріск. Каблук зламався, і дівчина впала на асфальт, підвернувши ногу. ”Ой!” – зойкнула вона від болю. Хлопець, що проходив повз, побачив її і кинувся на допомогу. ”Все в порядку?” – Запитав він, нахилившись до Віри. ”Здається, я підвернула ногу,” – відповіла вона, намагаючись підвестися. Хлопець підійшов до неї і,
не роздумуючи, взяв дівчину на руки. ”Я віднесу вас до найближчої лікарні” – сказав він впевнено. ”А як же мої туфлі?” – несміливо запитала Віра. ”Не хвилюйтесь, я їх теж візьму,” – посміхнувся він, беручи взуття в руку. Поки вони йшли, між ними почалася розмова. Виявилося, його звуть Данило, і він працює у найближчому кафе. ”Дякую, що допомогли. Я була така дурна, одягнувши ці туфлі,” – промовила Віра. ”Не дякуйте. Все в цьому житті трапляється з якоїсь причини,” – сказав Данило, дивлячись їй у очі. У лікарні Вірі надали допомогу, але ногу довелося перев’язати. ”Тепер я точно не зможу повернутися додому на одній нозі,” – сумно сказала вона. ”Я можу відвезти вас,” – запропонував Данило.
Вони провели разом частину дня, що залишилася. Данило пригощав Віру морозивом і розповідав кумедні історії зі свого дитинства. Віра у свою чергу ділилася з ним своїми мріями та планами на майбутнє. Коли він відвозив її додому, обидва зрозуміли, що це початок чогось особливого. ”Може, завтра ввечері повечеряємо в моєму кафе?” – запропонував Данило. Віра посміхнулася: ”Але тільки з однією умовою: я прийду в більш зручному взутті.” З того дня їхні стосунки тільки міцнішали, і за кілька років вони відсвяткували своє весілля. Всі в їхньому оточенні казали, що саме той зламаний підбор привів їх обох до щастя.