Одного холодного дня Карина, дивлячись на своїх дітей, розуміла, що, незважаючи на всі труднощі, її рішення було вірним. Чехія була зовсім не тією країною, до якої вони звикли, але саме там вони могли знайти безпеку. Вона намагалася згадати чеську мову, які викладали їй на курсах для мігрантів. Хоча її знання були далекі від досконалості, Карина не сумувала і намагалася створити для дітей домашній затишок. «Мамо, мені тут не подобається. Мені не вистачає тата і моїх друзів», – сумно сказав її одного разу старший син Максим. «Я розумію тебе, синку, мені теж важко. Але ти знаєш, чому ми тут.
Ми повинні бути сильними, заради тата і заради вас із братиком та сестричкою.» Щовечора вони дзвонили тату, який залишався на батьківщині. Вони ділилися новинами та намагалися підтримати один одного на відстані. Через рік, коли вони повернулися на батьківщину, Карина бачила, як очі її дітей спалахнули щастям. Аеропорт був переповнений родичами та друзями. Усі чекали їхнього повернення. Коли Карина побачила свого чоловіка, її серце почало шалено битися.
Він підійшов до неї, і вони міцно обнялися, наче ніколи й не розлучалися. Діти кинулися до батька, і вони плакали від щастя. «Я так скучив за вами,» — шепотів чоловік Карині на вухо. «Ми теж,» – відповіла вона зі сльозами на очах. Родичі та друзі, присутні на їх зустрічі, були глибоко зворушені цим возз’єднанням. Вони бачили, наскільки важко було цій родині, і раділи за їхнє щастя. Ті труднощі, через які пройшла сім’я Карини, лише зміцнили їхні стосунки. Вони зрозуміли, що головне в житті — бути разом і підтримувати один одного в будь-яких обставинах.