У нашому місті часто можна помітити бабусь, що сидять біля людних місць: пошт, банків тощо. Як правило, вони продають добро зі своїх грядок, щоб хоч трохи заробити грошей. Зрозуміло, вони пенсіонери, а на пенсію особливо не пошикуєш. Мені дуже шкода таких бабусь. Ми з дружиною завжди намагаємось допомогти їм у межах своїх можливостей. Взагалі консервацію ми не їмо, а решта є в супермаркеті навпроти нашого будинку. Але по дрібниці ми часто беремо у бабусь, щоб хоча б у такій незначній допомогти їм якнайшвидше все продати і повертатися додому. До речі, я неодноразово запевнявся, що без покупок такі бабусі грошей не беруть. Їм стає nрикро від цього.
Нещодавно зі мною трапилася така історія, від якої мені досі тепло на душі. Якось дочка попросила відвезти її на пошту, щоб вона забрала якусь посилку від інтернет-магазину. Я чекав на доньку в машині. На вулиці було досить холодно. Раптом я помітив бабусю, загорнуту в хустку, яка відчайдушно терла руки одна об одну, щоб трохи зігрітися. Перед нею на коробці гарно лежали кріп, часник та баночки солоних огірків. — По чому часник? – підійшовши до неї, спитав я, адже мені все одно треба було заїхати на ринок за часником та ще кількома овочами. — 20 гривень, пане, скільки покласти? — Дайте два, — усміхнувшись, відповів я.
– Скільки огірочки коштують? – почув я з-за спини грізний чоловічий голос. Перед собою я побачив чоловіка в шубі. На вигляд він виглядав досить заможним, та недарма. Він усе у бабусі викупив, відніс до машини, не заплативши. — Ох, це ж він усе забрав, — сумно сказала бабуся, подумавши, що чоловік не повернеться, але той занурив усе в дорогу іномарку і повернувся до нас. Незнайомець простяг бабусі 1000 гривень. Та стиснулася і сказала, що не матиме здачі з такої суми. — Ні, так і не треба, — посміхнувся чоловік, — будьте здорові, — сказав він і попрямував до машини. Той незнайомець мені й одного часничка не залишив, але в душі я був дуже радий, що ми з ним так круто допомогли бабусі, кожен у міру своїх можливостей.