Коли я переїхала до нового міста, я почувала себе втраченою та самотньою. Моє нове житло було затишним, але ще незнайомим. Наступного дня після переїзду я зустріла Володимира – мого сусіда по будинку. Він покращив мій настрій своєю дружелюбністю та теплом. – Вітання! Ти нова тут? — звернувся він до мене з усмішкою. – Так, я тільки переїхала, – відповіла я. — Володимир, — представився він, простягаючи руку. Ми швидко порозумілися. Володимир показав мені місто, розповів про найкращі місця для відпочинку, кафе та магазини. Я відчувала, що між нами пробігла іскра і була рада такому повороту подій.
Однак згодом я почала помічати, що Володимир поводиться досить по-дитячому. Він часто просив мене допомогти з різними побутовими питаннями, які для мене видавались елементарними. Його реакції на складні ситуації були неадекватними, і я розуміла, що він надто інфантильний для серйозних стосунків. Якось, коли я приготувала обід, він раптом заявив: – Я не їм зелень! Мені вона не подобається. — Але це лише петрушка, — заперечила я. — Я завжди казав мамі, що не буду їсти зелень, і вона мене слухалася, — відповів він з дитячою впертістю. Я зрозуміла, що наші стосунки не мають майбутнього.
Я не могла бачити поряд із собою людину, яка не може взяти на себе відповідальність навіть за свій обід. Однак, незважаючи на всі відмінності, я була вдячна Володимиру за те, що він допоміг мені адаптуватися в новому місті і став першим моїм другом тут. Я вирішила зберегти дружні стосунки з ним, але більше нічого. З часом я познайомилася з іншими людьми, знайшла нових друзів і навіть закохалася. Але я завжди пам’ятатиму Володимира як людину, яка першою подарувала мені тепло та дружбу в незнайомому місті.