Перша субота після пенсії у людей похилого віку Карпових була в клопотах і нервах. З вечора Зоя Артемівна ставить тісто, Славка – НЕ ласун, але булочки зі сливовим джемом, цедрою і горіхами обожнює, за вуха не відтягнути. Встають рано, щоб все встигнути, навіть обходяться без бурчання, хто кому спати заважав – хто хропів, хто всю ніч в туалет сновигав, швидко снідають, перевіряють один одного, всі таблетки прийняті, і за справу. Зоя Артемівна до плити, Герман Петрович пакує сумку, книжку загортає в целофан, дощу начебто не обіцяли, але всяке буває, в купленій червоній машинці підкручує колеса, у китайців цих все ледве тримається. О десятій вибираються. Їхати далеко, дві пересадки. По дорозі Зоя Артемівна думає: ось же голова порожня, цедру-то в начинку покласти забула, засмучується. Герман Петрович думає: чи не відваляться колеса. І окремо думають про одне й те ж. До інсульту Герман Петрович добре заробляв, таких автомеханіків на все місто раз-два та й усе, до двадцятиріччя купили доньці квартиру, що їй з батьками тулитися, треба своє життя влаштовувати.
З особистим життям довго не складалося, вже й не сподівалися, а в тридцять два дочка таки вийшла заміж; Славка народився – бабусине і дідове щастя. Зять виявився дурний і з амбіціями, то сигаретами торгував, то пилососами, то ліками від усіх хвороб. Скрізь прогорав, але всякий раз кидався в новий проект, в якому неодмінно розбагатіє. У нові проекти вклав жигулі, потім дачу. Рік тому зятя осінило. У тестя квартира в тихому центрі, стелі три сорок, кухня дванадцять метрів, передпокій хоч танці влаштовуй, якщо поміняти на меншу на околиці, то доплати плюс кредит вистачить, щоб відкрити продуктовий магазинчик на ринку. Зять вже і варіант обміну пригледів, квартиру поруч із залізницею, ну маленька, а скільки там людей похилого віку треба, помістяться. Дочка ридала на тему «інакше він мене кине». Германа Петровича як різонуло – не нас з Славком, а мене … Зазвичай він був поступливий, аби тихо було, а тут уперся, розумів, що квартира полетить туди ж, куди і все інше, з чим Славка залишиться.
Знову спасибі сусідові, звів зі знавцем юристом, оформили документи так, щоб комар носа не підточив, щоб ніяких лазівок, щоб ні зятю, ні дочці, тільки внучку. Зять образився, дочка образилася, люб’язність з ласкавістю вітром здуло. Славка вже виглядав їх з вікна, замахав руками, застрибав. Почекали на лавочці біля під’їзду, через хвилин десять дочка його вивела, забрала сумки, сухо сказала, щоб до четвертої був удома. Добралися до парку, за всіма гойдалок-каруселей пройшлися, за тими, на які дітей без дорослих пускають, морозиво їли, в тирі стріляли, Зоя Артемівна, як снайпер, у Слави гірше, а Герман Петрович все в молоко, руки тремтять … Вдома Славік почав просити, щоб зайшли; він свої малюнки покаже; знаєте, як вчителька хвалила, навіть Вероніку так не хвалила, а Вероніку взагалі завжди хвалять; ну дід, ну бабуся, ну підемо, на п’ять хвилиночок, ну дід! Піднялися.
Дочка відкрила, лице кам’яне. У Славка здатності, а може і талант, щоб так дитина в сім років малював – очам не віриш, в кого пішов, в роду художників не водилося. Зять привітатися не вийшов. Коли йшли, почули, як у вітальні він голосно сказав доньці, коли вже ходити сюди перестануть, їм що, медом тут намазано ?! Помирати давно пора, а вони по гостям, по гостям … Дочка промовчала. Славка теж почув, стиснувся, втупився в підлогу. Додому добиралися довго, невдало. На другий пересадці Герману Петровичу стало погано; пощастило, що люди чуйні, на лавку посадили, води принесли, хотіли навіть швидку викликати, від швидкої відмовилися: яка лікарня, вже пізно лікувати. Молода пара, одягнені як два опудала, зупинила таксі; Герман Петрович не знав, скільки зараз таксі коштує, припускав, що недешево, нічого, він посидить, і поїдуть помаленьку.
Таксист стояв над душею. Зоя Артемівна сказала йому: – Дякую, не треба, ви, голубчику мій, їдьте, ми самі. А таксист заявив: – Так мені ці, молоді, заплатили, це що, не ваші? Довіз, довів до під’їзду, допоміг до квартири дійти, хороша людина. Зоя Артемівна наплакалась, напилася валокордина, заснула. Герман Петрович дивиться телевізор. Дзвонить телефон. Славка, тихенько, щоб батьки не чули: – Дід, ти не вмирай, добре? І бабуся нехай не вмирає. Дід, скажи, чесне слово, що не будете помирати! Мене Вероніка заклинанню навчила, дід, повторюй: між морем і туманом, між горем і обманом, ні за що я не збрешу, ніколи я не помру! Дід, повторюй! Герман Петрович повторює: – Між морем і туманом … Ну, значить, можна жити. Як ви думаєте, чи зможе жінка налагодити відносини зі своїми літніми батьками?