З того часу, як я переступив поріг їхнього будинку, я знав — моя теща і я — як вода та олія. Ми не могли зійтися. Кожен наш діалог неминуче перетворювався на сварку. Але я жодного разу не думав, що наш конфлікт переросте у відкриту ворожнечу. Коли я втратив роботу, весь світ буквально обрушився на мене. Я відчував, що став тягарем для своєї дружини Ганни. Наш сімейний бюджет звалився, і щовечора я бачив у її очах тінь занепокоєння, яка обтяжувала її серце. Якось, повертаючись додому після чергової безуспішної співбесіди, я завмер біля порога, почувши знайомі голоси.
“Люба, ти маєш бути сильною. Анатолій — гідний чоловік. Не дай йому програти,” — умовляла теща мою дружину. “Але мама, він так змінився. Він не той, за кого я вийшла заміж”, – голос Ганни тремтів від сумніву. “Це випробування, дочко. А коли людина знаходиться в ямі, ти подаєш їй руку, а не кидаєш на дно. Анатолій намагається, я бачу це. Дай йому час.” Я не міг повірити своїм вухам. Ці слова… від неї? Завжди здавалося, що вона мене не переносить. І раптом ці слова підтримки… “Я… Я спробую, мамо,” – сказала Ганна, і я почув, як вони обнялися.
Я ввійшов до будинку, сповнений рішучості все змінити. Ганна зустріла мене на порозі з питальним поглядом. “Я все чув”, – сказав я, і її очі розширилися від подиву. “Я хочу сказати… Дякую. Дякую тобі і твоїй мамі за віру в мене.” Ми обнялися, наче вперше за довгий час. І в той момент я усвідомив, що навіть у найбурхливішій річці ворожнечі можна знайти острівець розуміння. З цього дня я вирішив подивитися на світ очима дружини та тещі – і це змінило все.