Роздратування і гнів були постійними супутниками мого дитинства, коли справа доходила до моєї молодшої сестри Віки. Наша ворожнеча почалася, здавалося, з її народження, і лише посилювалася з кожним роком. Ми сварилися через іграшки, одяг, навіть через увагу наших батьків. “Ти така дурна!” або “Ти нічого не знаєш!” були звичайними словами у наших вустах. Однак час минав, і ми дорослішали. Сварки та образи залишились у минулому, а життєві випробування згуртували нас. Нещодавно, сидячи разом у тихому кафе, я раптом усвідомила, що Віка тепер — моя найближча людина.
“Пам’ятаєш, як ми постійно сварилися?” – З ноткою сміху в голосі запитала я, коли Віка приєдналася до мене за столиком. Вона усміхнулася у відповідь: “Як забути, ти завжди забирала моїх найкращих ляльок.” “А тепер я не можу уявити життя без тебе,” – зізналася я. Ти стала для мене підтримкою, про яку я раніше навіть не мріяла. Віка взяла мою руку: “Ми просто виросли, і всі ці сварки навчили нас цінувати один одного.” “Я чула про сім’ї, де брати і сестри так і не можуть порозумітися… Не можу зрозуміти, як так можна,” – задумливо сказала я.
“Так, це дивно. Але, мабуть, кожен із нас проходить свій власний шлях до примирення. Можливо, деяким просто потрібно більше часу”, – розмірковувала Віка. Я кивнула, дивлячись на неї з нескінченною подякою. Я зрозуміла, що наш зв’язок — це щось більше, ніж кровна спорідненість. Це свідомий вибір бути поруч, бути опорою, навіть якщо ти не міг бачити в сестрі або браті нічого, крім суперника. І я була нескінченно рада, що ми обидві зробили цей вибір.