З дитинства мені було знайоме це тепле почуття – коли поряд Аріана. Пройшло шість років з моменту нашої зустрічі, шість років сміху, радості та спільних мрій. Ми будували повітряні замки, мріяли про будинок, наповнений дитячим сміхом та щастям. Якось, сидячи в нашому улюбленому кафе, я взяв її руку до своєї: “Аріана, мені запропонували місце в Державному університеті Лондона. Це велика можливість, але я не хочу втрачати тебе через відстань”.
Вона посміхнулася, стискаючи мою руку. “Ми впораємося. Ми разом пройшли через багато чого, і це буде просто ще одним випробуванням”, – сказала вона твердо. Місяці в Лондоні були повні навчання, знань та нових вражень, але щовечора мої думки були з Аріаною. Ми щодня дзвонили один одному, ділилися новинами та планами на майбутнє. “Як минув твій день, любий?” – запитала Аріана в одній із наших розмов.
“Добре, старанно вчуся. Але мені не вистачає тебе, не вистачає твоєї усмішки і тепла”, – сказав я, намагаючись приховати свій смуток. Час минав, і нудні дні перетворювалися на тижні, а тижні на місяці. Але наше почуття не згасало, а ставало тільки сильнішим. Кожна зустріч була для нас святом – днем, наповненим радістю та щастям. “Я так сумую за тобою, коли ти далеко, але я вірю в нас, вірю в наше майбутнє”, – говорила Аріана, коли ми зустрічалися на канікулах. І справді: наша відстань стала просто ще однією сторінкою в нашій історії, повної віри, любові та надії на щасливе майбутнє разом.