Я ніколи не зможу забути той день, багато років тому, коли мені було лише 19 років. Сидячи в маленькому затишному кафе, я обернула навколо пальців кінчик свого шарфа, намагаючись зібрати думки. Вова, з яким ми зустрічалися вже 2 роки, дивився на мене з тривогою в очах, його рука тремтіла, коли він узяв мою. “Як ти думаєш, що нам робити?” – його голос було ледве чути над шумом кавомолки. Я зітхнула, подивилася йому просто у очі.
“Я… вагітна, Вова. Нам потрібно ухвалити рішення.” Вова зблід, але швидко відновив самовладання. “Ми молоді, але це не означає, що не впораємося. Ти що про це думаєш?” Я відчувала, як усередині мене борються страх і надія. “Я дуже боюся, але якась частина мене відчуває, що ми можемо це зробити. Разом.” Ми провели довгий час, обговорюючи кожен можливий сценарій, зважуючи наші мрії та реальність наших життів. Жоден із варіантів не здавався легким чи простим. “Я не знаю, чи зможемо ми дозволити собі дитину зараз,” – сказав Вова, обережно порушуючи тему, яка витала в повітрі.
“Але я обіцяю, що буду з тобою, незалежно від того, що ти вирішиш.” Я відчувала, як тепло його слів огортає мене, даючи сили. “Я не уявляю це життя без тебе,” – прошепотіла я. “Тоді ми будемо разом у всьому. Хоч би що ми вирішили,” – впевнено відповів Вова. То був момент, коли наші дитячі мрії зіткнулися з дорослою реальністю. І хоча ми ще не знали, який шлях виберемо, одне було ясно: ми зробимо це разом.