Світ Олени раптово звузився до стін її скромної квартири, де вона та її маленький син намагалися налагодити життя після розлучення. Кожен день був боротьбою з занепокоєнням про майбутнє, яке здавалося їй туманним та невизначеним. Якось, під час ранкової суєти біля дитячого садка, вона помітила чоловіка, який, здавалося, стояв осторонь інших батьків. Його син та її хлопчик грали разом, не звертаючи уваги на турботи дорослих. “Це ваш син із моїм малює крейдою?” – Запитала Олена, підходячи до нього. “Так,” – з усмішкою відповів він. “Я Ігор. Ви, мабуть, мама Андрія?” Олена кивнула, і вони поринули в розмову про те,
як важко іноді порозумітися з дітьми, як важливо підтримувати їхні інтереси і радіти кожному новому слову, кожному малюнку. З того часу зустрічі біля воріт садка стали для Олени очікуваним ранковим ритуалом. Ігор, як виявилось, теж переживав розлучення і розумів її, як ніхто інший. З розмов про дітей та побутові негаразди їхня дружба переросла в щось більше. “Ти знаєш, Олено, я давно не зустрічав жінку, з якою мені було б так легко,” – зізнався Ігор одного разу, коли вони сиділи у парку, поки діти грали у пісочниці. Олена посміхнулася, відчувши приплив тепла. “І я теж. Мені здається,
ми з тобою на одній хвилі.” Їхні стосунки розвивалися природно, ніби вони йшли назустріч одне одному все життя. І хоча їхнє минуле залишило рани, разом вони знайшли втіху та підтримку у сьогоденні. Кожен новий день дарував їм упевненість, що після дощу завжди виходить сонце. Олена більше не боялася дивитись у майбутнє — вона робила це, тримаючи за руку Ігоря, а їхні діти, міцно товаришуючи, йшли попереду, сміючись і розкидаючи навколо себе дрібні спалахи чистої дитячої радості.