Я завжди боялася повторення сценарію сімейного життя моїх батьків: їхні вічні суперечки, прагнення контролювати один одного, владний тон у кожному слові. Моє дитинство було сповнене їх гучними діалогами, і я присягалася, що моя історія кохання буде іншою. Коли Влад увійшов у моє життя, він був як свіже повітря у задимленій кімнаті. Його спокій, доброта, і невимушена посмішка одразу підкорили мене. “Я буду для тебе найкращою,” – тихо шепотіла я йому на вухо у нашу першу спільну ніч. Але старі звички вгасають не швидко. В мені прокидалася та сама влада, якої я так боялася.
Щоразу, коли я висловлювала Владу, як він повинен діяти, мій внутрішній голос кричав: “Зупинися!” Але я продовжувала… “Чому ти не можеш просто послухати мене без заперечень?” – Вигукнула я одного разу, коли він спробував запропонувати альтернативний план на вихідні. Влад глянув на мене сумно, але твердо: “Тому що любов не про командування: вона про компроміс і взаємну повагу.” Ці слова пронизали мене наскрізь. Тоді я зрозуміла, що перетворююся на те, чого боялася найбільше. Влад мав рацію. Він заслуговував на краще, заслуговував на мене кращу,
але я була в полоні власних страхів і звичок. “Мені потрібна твоя допомога,” – зізналася я, насилу підбираючи слова. – “Я боюся стати тим, ким були мої батьки, і я не хочу втратити тебе через це.” Він обійняв мене, і в його обіймах я знайшла втіху та сили, щоб боротися із собою. “Ми впораємося разом,” – тихо сказав він, і я повірила. З того дня я щодня боролася за наше кохання, намагаючись бути не просто кращою, а бути собою — тією, яку Влад полюбив, і якою я хотіла стати.