З кожним днем моє хвилювання зростало. Весілля з Володимиром – це було як сон. Я потопала у підготовці, у виборі сукні, квітів та меню. Володимир здавався ідеальним — дбайливим, уважним, завжди з усмішкою особисто для мене. Здавалося, що більшого щастя не буває. “Ти найгарніша наречена,” – шепотів він мені на вухо, а моє серце співало у відповідь. Але та ранкова нервозність виявилася провісником лиха. Я вже стояла біля дзеркала, в моєму білому платті, коли отримала його повідомлення. “Пробач, я не можу,” – лише кілька слів, які зруйнували світ. Я не могла повірити. Спочатку подумала,
що це жарт. Але час для РАГСу підходив, а Володимира все не було. Гості шепотілися, батьки намагалися втішити мене. “Може, щось трапилося? ДТП чи щось ще?” – Мама намагалася знайти логічне пояснення. “Ні,” – відповіла я, відчуваючи, як сльози заповнюють мої очі. – “Він втік.” Я почувала себе спустошеною. Того дня я втратила не лише нареченого, а й віру в кохання. Стоячи перед дзеркалом у весільній сукні, я зрозуміла, що шлюб ґрунтується не на сукнях та квітах, а на довірі,
яку Володимир так безжально зруйнував. Дні та тижні після цього були туманними. Я переживала гнів, розпач, смуток. Але згодом я навчилася приймати те, що сталося. Я почала розуміти, що іноді щастя — це не те, що ти маєш, а те, від чого ти пішов. Тепер, дивлячись назад, я бачу, що це було випробування, яке я пройшла. Я набула сили, про яку не підозрювала, і впевненість у тому, що після кожної грози знову зійде сонце.