Десятирічна дівчинка Олена невпинно займалася домашніми справами, доглядаючи хвору матір. Батько, не зважаючи на її труднощі, звалив на неї такі обов’язки, як годування худоби та утримання вдома. Він мало дбав про її освіту та добробут, ставлячись до неї як до дорослої, незважаючи на її юний вік. Мати Олени, майже рік прикута до ліжка, висловлювала жаль з приводу тяжкості життя дочки, але могла тільки мовчки молитися. Ситуація посилилася, коли батько привів додому жінку на ім’я Надя, очікуючи,
що Олена слухатиметься. Надя, яка займалася переважно приготуванням їжі, нічим не полегшувала важку роботу Олени. Сусіди не схвалювали присутність Наді та зневажливе ставлення батька до хворої дружини. Після смерті матері до Олени приїхала тітка Поліна, вражена тяжким становищем племінниці та байдужістю батька. Поліна вирішила забрати Олену до себе, ставши її офіційною опікункою. У новому будинку в місті, у тітки Поліни та дядька Миколи, у Олени нарешті почалося нормальне дитинство.
Вона мала свою кімнату, отримувала любов і турботу. Олена стала встигати у школі, значно покращивши свої оцінки. Тітка Поліна, спостерігаючи за розвитком Олени, втішалася тим, що дочка її покійної сестри тепер добре вихована та щаслива.