Тамара Ігорівна, навантажена банками з варенням та соліннями, зупинилася біля хвіртки Ольги Іванівни. – Ви на ринок не збираєтесь? – спитала вона. Ольга Іванівна відповіла відмовою, у її очах була помітна нехарактерна їй меланхолія. Тамара Іванівна щодня продавала на ринку свою продукцію, поповнюючи свої фінансові запаси на золоті роки і, навіть, паралельно забезпечуючи свою велику родину. Життя Ольги було менш радісним. Втративши доньку ще під час пологів та молодого чоловіка через хворобу,
вона залишилася сама. Проте Тамара спонукала її відвідувати ринок, де Ольга знаходила втіху у спілкуванні з різними людьми. На ринку до її кіоску регулярно став приходити хлопчик Василь з очима, що нагадують покійну дочку Ольги. Вони дуже тепло спілкувалися, Ольга пропонувала йому їжу та частування, відчуваючи в ньому рідну душу, а Василько розповів про свої проблеми: відсутню матір, погіршення стану батька, неможливість оплатити навчання. Якось Ольга щедро дала йому гроші на шкільне приладдя, але за кілька днів хлопчик повернувся засмучений. Батько забрав гроші і вигнав його надвір. Співчуваючи долі хлопчика, Ольга взяла його до себе. Виявивши наполегливість,
Ольга домоглася переведення Василька до своєї сільської школи, видавши його за родича. Минали дні, Василько ставав усе ріднішим, що наповнювало життя Ольги новим змістом. Її подруга Тамара помітила ці зміни та пораділа за них. Останні роки життя Ольги були радісними, вона дожила до того часу, коли Василько одружився і в нього з’явилися діти. Дві заблукані душі знайшли втіху один в одному, створивши свою теплу історію, просочену ароматів свіжих овочів з ринку та сильним материнським коханням.