Коли мені було 19 років, я зіткнулася з одним із найскладніших періодів у своєму житті. Мої батьки наполягли на моєму шлюбі з Ігорем – людиною, яка була їм симпатичною, але зовсім чужою для мене. Батьки переконували мене, що згодом я звикну до нього і між нами виникнуть почуття. Однак цього так і не сталося. “Ти звикнеш до Ігоря. Все у вас буде добре,” – говорила мама, намагаючись переконати мене в тому, що це правильне рішення. “Але я не відчуваю до нього нічого, крім байдужості”, –
заперечувала я, але мої слова завжди ігнорувалися. Так я опинилася у шлюбі, який не приносив мені радості. Роки йшли, і я все більше усвідомлювала, що я живу не своїм життям. Мої почуття до Ігоря так і не змінилися, і кожен день у цьому шлюбі був для мене випробуванням. Ігор не був поганою людиною, але ми були зовсім різні. Наш шлюб скоріше нагадував співжиття двох незнайомців під одним дахом. “Ми ніби живемо паралельними життями,” – одного разу зізналася я йому. “Я знаю, але що ми можемо зробити?
Так вирішили наші батьки,” – відповів він, здавалося, остаточно змирившись із ситуацією. З кожним днем мені ставало все важче. Я відчувала, що втрачаю себе, завдаючи ран душі, які ніколи не заживуть. Мені хотілося вибратися з цього шлюбу, але страх засудження та косих поглядів оточуючих тримав мене у заручниках власного життя. Зараз я все ще шукаю вихід із цієї ситуації, намагаючись знайти сили в собі, щоб ухвалити остаточне та вірне рішення. Мені хочеться жити своїм життям, бути щаслиою і по-справжньому любити, але шлях до цього здається неймовірно складним.