Згадуючи той період, я досі дивуюсь, як усе могло так перевернутись. Ми з Машею посварилися через щось незначне, але тоді це здавалося мені величезною проблемою. Я був роздратований її, як мені тоді здавалося, дитячою поведінкою. “Як я міг її так довго терпіти?” – думав я тоді. Але раптом почався локдаун. Маша була в нашому рідному місті, а я застряг у столиці через навчання. Дистанція між нами та повна ізоляція дали мені час подумати. Якось увечері, дивлячись у вікно на порожні вулиці, я раптом гостро усвідомив,
як мені не вистачає Маші. Її світла, її тепла, навіть тих дрібних речей, які раніше здавались мені дратівливими. Я взяв телефон та набрав її номер. “Привіт, Маша… Це я”, – почав я невпевнено. “Привіт”, – її голос звучав обережно. “Маша, мені шкода. Шкода за те, як я поводився. Тебе мені дуже не вистачає. Я зрозумів, що… що без тебе – порожнеча”, – зізнався я. Тиша, а потім вона сказала: “Мені теж тебе не вистачає. Я сумувала, але думала, тобі все одно”. Ця розмова стала для нас переломною. Ми почали говорити частіше, ділилися думками та переживаннями, мешкаючи кожен на своєму місці. Ми зрозуміли, що ці важкі часи нас дуже зблизили. Коли все закінчилося,
і я повернувся, ми одразу зустрілися. Бачити її знову, обійняти – це було неймовірно. Всі образи зникли, залишилося лише розуміння того, наскільки ми важливі одне для одного. Не минуло й року, як ми побралися. Локдаун приніс нам труднощі, але саме він допоміг нам зрозуміти, як сильно ми любимо одне одного. Це була несподівана перевага тих важких часів.