Дмитро завжди був взірцем сім’янина. Його любов до дітей та довіра до дружини Марини були основою їхнього щасливого сімейного затишку. Але якось, у звичайний вечір, коли він повертався додому, його телефон задзвонив. “Алло?” – спокійно відповів Дмитро. “Дмитро, ти мене не знаєш, але я повинен тобі щось сказати про твою дружину,” – пролунав незнайомий голос. Дмитро на мить завмер. “Прошу вибачення, але хто ви? Що ви хочете сказати?” – голос Діми був сповнений недовіри. “Твоя дружина зраджує тобі. Я думаю, ти маєш це знати,” – незнайомець був наполегливий. Дмитро відчув, як його серце завмирає. Він не міг повірити, що чує. Після приходу додому він спробував зберегти спокій,
але у його очах читалося хвилювання. “Марино, ми можемо поговорити?” – спитав він, коли вона готувала вечерю. “Звичайно, Діма. Що трапилося?” – Марина обернулася до нього, посміхаючись. “Мені подзвонив незнайомець. Він сказав, що ти… що ти мені зраджуєш”, – слова вирвалися в нього з величезним тягарем. Марина на мить завмерла, а потім засміялася. “Це якийсь жарт? Діма, ти ж знаєш: я ніколи б такого не зробила.” Незважаючи на її впевненість, сумніви продовжували мучити Дмитра. Він почав непомітно стежити за її дзвінками та повідомленнями,
але нічого підозрілого не знайшов. Невдовзі Дмитро зрозумів, що його підозри та недовіра лише псують їхні стосунки. Він вирішив поговорити з Мариною відверто. “Марина, я вибачаюсь за свою поведінку. Я повинен був тобі довіряти. Цей дзвінок… це лише слова незнайомця,” – зізнався він. Марина взяла його за руки. “Дімо, я розумію, як це тебе торкнулося. Але ми сильніші за це. Давай не дозволимо комусь ззовні зруйнувати те, що ми будували роками.” З того часу Дмитро більше не дозволяв сумнівам цькувати їхні стосунки. Він зрозумів, що довіра та відкритість – основа їхнього сімейного щастя.