Сонце вже зникло за обрієм, коли я повернулася додому. Стоячи біля порога, я затримала подих, прислухаючись до звуків із вітальні. Клавіші, які клацали на тлі тихої електронної музики, були незмінним саундтреком нашого будинку. Мій чоловік, Ігор, знову потопав у своєму віртуальному світі… “Ігоре, ти ж обіцяв,” почала я, намагаючись приховати роздратування. “Ти сказав, що сьогодні ввечері ми проведемо час разом.” Він відірвав очі від екрану, зустрівшись зі мною винним поглядом. “Пробач, я просто хотів закінчити цей рівень. Я скоро буду.” “Ти завжди так говориш” – заперечила я, ледве стримуючи сльози. “Ти пам’ятаєш, що ми говорили про терапію?
Про те, наскільки важливо це для нас?” Ігор мовчки кивнув, його погляд знову поринув у монітор. Пройшло кілька тижнів з того часу, як ми обговорювали його залежність від ігор. Я пам’ятала, як він обіцяв змінитись, обіцяв, що ми разом знайдемо вихід. Але нічого не змінювалося. Я відчувала, як втрачаю його, як наш шлюб тоне у морі віртуальних світів. Наступного дня я наважилася на відчайдушний крок. Зустрівшись з його найкращим другом Олексієм, я попросила допомоги. “Ігор потопає в цих іграх, Олексію. Я боюся, що втрачаю його,” зізналася я, насилу стримуючи емоції. Олексій, подивившись на мене із сумішшю співчуття та рішучості, відповів: “Я поговорю з ним. Можливо, чоловіча розмова допоможе.”
Наступного вечора я почула, як вони вели серйозну розмову у вітальні. Слова Олексія про те, наскільки важливо цінувати реальне життя та сім’ю, пробирали мене до мозку кісток. Після тієї ночі щось змінилося. Ігор почав проводити менше часу біля екрану та більше зі мною. Ми навіть записалися на спільні сеанси терапії. Я не знаю, що нас чекає в майбутньому, але я відчуваю, що ми знову починаємо йти по життю пліч-о-пліч.