Одного разу все в моєму житті скотилося на дно: мене звільнили з роботи, потім чоловік подав на розлучення через любов до іншої жінки, а потім і близькі подруги роз’їхалися по різних містах. Зі стану апатії мене витяг мій сусід. Це був холодний жовтневий вечір, коли я сиділа у своїй квартирі, уткнувшись у подушки, і намагалася не думати про те, як погано йдуть справи. Раптом пролунав стукіт у двері. Я не хотіла відкривати, але стукіт продовжувався наполегливо. То був мій сусід, Іван.
“Привіт, я помітив, що ти давно не виходила з квартири. Все гаразд?” – спитав він із турботою в голосі. Я спробувала посміхнутися крізь сльози. “Так, все добре, просто трохи втомилася”, – відповіла я, намагаючись звучати переконливо. Іван не повірив мені. “Послухай, я знаю, що ми не дуже близькі, але якщо тобі потрібен хтось, щоб поговорити, я тут,” – сказав він, дивлячись мені прямо в очі. Ці слова прозвучали мені як порятунок. Я запросила його увійти, і ми провели вечір, розмовляючи про все на світі. Він розповів мені про свої подорожі, книги, які любив, і про своє бачення життя. Його оптимізм і життєлюбність були заразливими.
“Знаєш, іноді потрібно просто відпустити минуле і почати все спочатку. Можливо, це шанс знайти щось нове та краще”, – сказав він мені тоді. Ці слова запалили у мені іскру надії. З того часу я почала повільно повертатися до життя. Іван допомагав мені, підбадьорював, і разом ми навіть почали відвідувати різноманітні заходи та зустрічі, де я знайомилася з новими людьми. Моє життя почало змінюватися. Я знайшла нову роботу, познайомилася із чудовими людьми і навіть почала захоплюватися фотографією, про що завжди мріяла. І все це завдяки випадковому стукоту у двері та несподіваній дружбі з сусідом, який умів бачити світло навіть у найтемніші часи.