Коли мені було 18 років, у мене народилася моя єдина дочка Поліна, а у 38 я стала бабусею. У 43 роки дочка передала мені свою дитину, Стеллу, залишивши мене виховувати онуку поодинці. Через мою моложаву зовнішність багато хто приймав Стеллу за мою пізню дитину. Поліна вийшла заміж молодою, як і я, і швидко народила доньку. Однак її шлюб виявився недовговічним, і через рік вони з чоловіком розлучилися.
Колишній поїхав, а Поліна повернулася до мене з моєю онукою. Коли Стелла пішла в дитячий садок, Поля поїхала в місто на заробітки, але натомість знайшла там багатого нареченого. Боячись розкрити правду про своє минуле та про дочку, вона залишила Стеллу зі мною, пообіцявши з часом усе розповісти новому чоловікові. Але вона цього не зробила. Вийшла заміж, народила сина і, здається, забула про Стеллу. Якось я дізналася, що Поліна розповіла чоловікові про свою дочку від попереднього шлюбу, але вони вирішили не брати Стеллу у свою сім’ю. Так і виросла онука, називаючи мене “мамою”, чим я дуже дорожила, хоч і засмучувалася відсутністю у Поліни материнського інстинкту.
Протягом 20 років ми зі Стеллою жили своїм життям, мінімально контактуючи з Поліною та її родиною. Коли мені було вже 63, я вирішила переписати свій будинок на онучку. Однак Поліна повернулася, розлучившись із багатим чоловіком, який пішов від неї до молодшої жінки. Син вважав за краще їй багатство батька, залишивши Поліну розбитою та самотньою. Дочка приїхала назад до села, сподіваючись, що житиме з нами – і що Стелла її вибачить. Як не дивно, дочка звинувачувала мене в тому, що Стелла вважала своєю мамою мене… Стелла, не відчуваючи жодного зв’язку з Мариною, попросила її піти. І я чудово зрозуміла її почуття…