Я зустріла Олексія в університеті. Він був із багатої родини, а я виросла у скромному районі міста. Наші перші зустрічі були сповнені захоплення та новизни. Ми сміялися, обговорювали книжки, мріяли про майбутнє. “Ти так відрізняєшся від усіх, кого я знаю”, – говорив він, а я червоніла від щастя. Проте за рік наші відмінності почали виявлятися. На одному з прийомів у батьків я відчула себе не на своєму місці. “Ти мала надіти щось елегантніше”, – шепнув мені Олексій, поки ми йшли до столу. Я подивилася на свою просту сукню і зрозуміла, що він має рацію. З того часу моменти незручності стали частіше.
Він невдоволено косився на моїх друзів, а я почувала себе некомфортно у його високому суспільстві. “Ми такі різні, Олексію”, – сказала я йому якось увечері. “Але ж це добре, чи не так? Різноманітність”, – посміхнувся він, але його очі були сумними. Ситуація загострилася на новорічному корпоративі компанії. “Ти знову вдягнула це?” – здивовано спитав він, дивлячись на мою сукню. “Це моя улюблена сукня, Олексію”, – відповіла я, відчуваючи, як образа підходить до мене. Вечір пройшов у напрузі, і ми ледве розмовляли один з одним. Після того заходу ми багато розмовляли про наші відмінності.
“Ми з різних світів, але це не означає, що ми не можемо бути разом”, – сказав він. “Мені здається, нам потрібен час, щоб зрозуміти, чи зможемо ми подолати ці відмінності”, – відповіла я. Згодом ми навчилися цінувати та поважати наші відмінності. Я показала йому свій світ, повний простоти та тепла, а він відкрив для мене свій – світ елегантності та традицій. Ми знайшли компроміс: навчилися приймати та любити один одного такими, якими ми є. Це не було легко, але наше бажання бути разом допомогло нам подолати всі труднощі.