Рік тому сталася історія, яку я ніколи не забуду. Я мала терміново виїхати у справах, і тому вирішила залишити свого 4-річного сина, Максима, у подруги та сусідки Ганни. Ми довіряли одна одній, і я була впевнена, що з Максом все буде гаразд. Однак, коли я повернулася, серце в мене мало не зупинилося. Я відчинила двері до своєї квартири і побачила, що Ганна спить на дивані, а Максима поряд не було. – Ганна! — гукнула я, розбудивши її. – Де Максим? Вона стрепенулась і розгублено подивилася на мене.
— О, Боже, він, мабуть, грає у своїй кімнаті, — відповіла вона, швидко підводячись. Ми обидві побігли до Максимової кімнати, але його там не було. Моє серце билося від страху. Ми почали оглядати всю квартиру, потім двір та дитячий майданчик, але Максима ніде не було. — Я маю зателефонувати до поліції, — сказала я, відчуваючи, як голос тремтить. Ганна була бліда і налякана. Тоді ми почули дзвінок у двері. Я кинулася відкривати,
і побачила на порозі свого сина в обіймах нашого іншого сусіда – дядька Івана. — Я знайшов його у парку, — пояснив Іван. – Він сказав, що шукав маму. Я обійняла Максима, відчуваючи, як сльози радості та полегшення навертаються на очі. Він був у порядку, і це було єдине, що мало значення в той момент. Пізніше я зрозуміла, що Ганна заснула від втоми, а Максим, вирішивши, що я маю вже повернутися, подався шукати мене. Це був важливий урок для мене — ніколи не залишати дитину без нагляду, навіть якщо ти довіряєш людині. Моя подяка Івану та щастя від того, що Максим був у безпеці, були безмежні…