Ми з чоловіком були одружені вже 7 років, жили у двокімнатній квартирі, що дісталася мені у спадок від бабусі. Перед весіллям ми самі відремонтували її, не звертаючись за фінансовою допомогою. Відчувши стабільність у своєму житті та будинку, ми вирішили, що настав час завести сім’ю, бо моє здоров’я дозволяло. Вагітність настала швидко, на радість моєї мами, яка сама колись стикалася з проблемами жіночого здоров’я. Однак реакція моєї свекрухи була зовсім іншою. Вона нарікала на те, що це вплинуло на її давню мрію про дачу, яка розвивалася від бажання мати просту ділянку для вирощування овочів до бажання мати повністю обставлений будинок, придатний для зимового проживання.
Останні 5 років свекруха вмовляла всю сім’ю зробити фінансовий внесок у здійснення цієї мрії під приводом того, що дача перейде нам у спадок. Я мовчала, дозволяючи чоловікові підтримувати її на власний розсуд. Чоловік щомісяця давав їй 3-4 тисячі – суму, якої мало вистачити на дачу, але вона ніколи не розкривала своїх заощаджень. На мою вагітність вона відреагувала з гнівом та докорами, звинувативши нас у тому, що ми поставили під загрозу її дачні мрії. Мій чоловік, розуміючи, що важливіше вкладати гроші в нашу дитину, а не в дачу, підтримав моє рішення. Після бурхливої суперечки свекруха назвала нас егоїстами, які не мають права розраховувати на підтримку її сина.
Вона навіть запропонувала посидіти з дитиною, щоби мені не довелося звільнятися з роботи. Така позиція призвела до того, що родичі перестали спілкуватися з нами. Мій чоловік відчував себе зведеним до рівня простого фінансового джерела, а ми відмовлялися поступатися таким необґрунтованим вимогам. Якщо для свекрухи дача була важливішою за онуків, то, мабуть, не варто було й обговорювати цю тему. Нормальна сім’я відсвяткувала б нашу новину, але, на жаль, моя свекруха мала інші пріоритети.