”Іване, мені треба тобі у дечому зізнатися… Будь ласка, тільки не суди мене суворо…” – сказала дружина, увійшовши на кухню, де чоловік спокійно пив чай. Тут у Івана почервоніли очі – невже вона зрадила його? Іванові здавалося, що його серце встромили невідомий меч, коли Марія з такою серйозною міною вимовила свої перші слова. На якусь мить його розум окупували темні хмари сумнівів, але наступне визнання дружини знову повернуло його у звичне русло реальності . “Я подряпала твою машину, коли паркувалася …” – сумно сказала вона. Іван раптом відчув полегшення,
що прямо проходить через кожну клітинку його тіла. Він різко схопився зі стільця і з силою обійняв Марію, поцілував її в лоба, а потім і в губи. “Ти не сердишся?” – з тривогою в голосі запитала Марія, коли їхні губи нарешті розімкнулися. “Звичайно, ні, це лише машина. Нічого страшного не сталося. Я просто злякався через твій вступ. Думав, що трапилося щось набагато гірше,” – чесно зізнався Іван, покращивши настрій обом. Марія посміялася і обняла його у відповідь, відчувши полегшення. У цей момент Іван зрозумів, що важливість моменту полягала не в поверховому погляді на речі,
а в тому, що вони могли бути відвертими один з одним, навіть коли це здавалося важким чи незручним. “Ти знаєш, мені здається, тепер у нас є чудова нагода помити машину разом у ці вихідні. Що скажеш?” – Запропонував Іван, підморгнувши дружині. “Це звучить привабливо,” – посміхнулася Марія. І так, у суботній ранок, вони удвох вирушили на автомийку. Поки вони жартували й бризкалися водою, Іван усвідомив, що іноді маленькі нещастя можуть стати приводом для тепліших і найщиріших моментів між ними. Це був той день, коли вони сміялися разом під променями осіннього сонця, а світ довкола здавався просто ідеальним.