З того моменту, як батько покинув нас, я взяв на себе відповідальність за сім’ю. Моя мама працювала на двох роботах, але цього було недостатньо для утримання двох моїх молодших сестер та брата. У 16 років я почав працювати, щоб підтримати їх. Роки минали, мої сестри та брат виросли, здобули свої сім’ї та життєвий шлях. Але навіть тоді, коли вони вже влаштувалися в житті, я залишився самотнім, продовжуючи їх фінансово підтримувати. Вони все ще розглядали мене як людину, яка завжди допомагатиме їм.
Одного вечора я наважився поговорити з ними про це. Ми зібралися в мене вдома, і я почав розмову: “Я радий, що ви всі знайшли свої шляхи в житті і знайшли сім’ї, але я відчуваю, що настав час вам почати обходитися без моєї постійної допомоги”, – сказав я, намагаючись звучати впевнено. Сестра Олена відповіла з невдоволенням: “Як ти можеш так казати? Ти завжди був нашою опорою!” “Я знаю, і я завжди хочу бути поруч, коли вам справді потрібна допомога. Але мені теж потрібно будувати своє життя,” – заперечив я.
Брат Сергій втрутився: “Але ми звикли до твоєї підтримки. Ти не можеш просто взяти і відмовитись від нас.” “Я не відмовляюся, я просто хочу, щоб ви почали брати більше відповідальності на себе. Адже я теж хочу мати можливість піклуватися про себе,” – пояснив я. Ми довго обговорювали це, і хоча мої сестри та брат були не відразу готові прийняти моє рішення, вони поступово почали розуміти мій погляд. Я розумів, що ця зміна була потрібна не тільки для мене, а й для їхнього власного розвитку. Ми зберегли теплі стосунки, але тепер вони стали зрілішими та незалежнішими.