Коли ми переїжджали, я вірила, що це буде новий етап нашого життя, сповнений можливостей. Олексій переконував мене, що все зміниться. Як би не так! Перші два тижні після переїзду здавалися нормальними. Олексій активно шукав роботу, ходив на співбесіди. Але потім щось пішло не так. Він перестав виходити з дому і все більше часу проводив на дивані. — Олексію, ти ж обіцяв знайти хорошу роботу. Що трапилося? — спитала я одного разу, коли втомилася від його бездіяльності. Він ухильно відповів: — Я просто втомився від цього тиску. Мені потрібна перерва. – Перерва? – Перепитала я, намагаючись стримати свої емоції.
— Ми щойно переїхали! Нам потрібні гроші! Він лише знизав плечима і продовжив дивитися телевізор. Незабаром я почала розуміти, що це не просто лінь чи відсутність мотивації. Олексій змінювався, ставав чужим, навіть його очі більше не світилися, як раніше. — Ти справді збираєшся просидіти все життя на дивані? — спитала я його одного вечора. Він повагався, перш ніж відповісти: — Я просто зневірився. Тут все не так, як я очікував. — Але ж ми не можемо так жити! – Вигукнула я. — Ми маємо щось робити! Олексій дивився на мене і я зрозуміла, що він боїться. Боїться нового міста, нових обов’язків, страхує себе від невдач.
— Послухай, — сказала я м’яко, — може, нам варто звернутися до психолога? Адже ти не один, я ж поряд з тобою. Він глянув на мене з подякою в очах. — Можливо, ти маєш рацію. Потрібно щось міняти. Ця розмова стала поворотним моментом у нашому житті. Олексій почав відвідувати психотерапевта та повільно повертався до життя. Я зрозуміла, що іноді люди просто потребують підтримки, щоб знову повірити в себе. Нам вдалося подолати цей важкий період, але я ніколи не забуду, наскільки важливо бути поруч із коханою людиною у важкі моменти її життя.