Серед потоку пасажирів, які прибули на берлінському експресі, вирізнявся один. Високий чоловік ішов ходою впевненої в собі людини. Він любив приїжджати з відряджень і, зійшовши з поїзда, не поспішаючи йти в потоці людей під дзвінкими вокзальними склепіннями. Його водій знав, що на шефа треба чекати в машині, на постійному паркувальному місці, орендованому бізнесменом на кілька років. Просуваючись до виходу, чоловік рухався вздовж торгових кіосків. За останнім із них, біля невеликої вокзальної батареї, на гранітній підлозі сидів бездомний. Щось звернуло на себе увагу бізнесмена у цій непривабливій картині. Він глянув уважніше на рвану куртку людини, що підмостила під себе картонку, на його черевики,
зашнуровані шпагатом, перевів погляд на обличчя, і здригнувся. Невже це він? Зупинившись у потоці людей, бізнесмен, придивившись, зрозумів, що не помиляється.
Це був Микола Петрович, завідувач інтернату, з якого двадцять років тому вийшов у велике життя бізнесмен, Найдьонов Микола Сергійович, нинішній голова правління великого ВАТ. Найдьонов підійшов до бездомного і сів навпочіпки. Його здивувала повна відчуженість в очах Миколи Петровича, а ще те, що перед ним не було жодної ємності, яка зазвичай буває у жебраків. — Здрастуйте, Миколо Петровичу… — тихо сказав колишній вихованець. Бездомний зосередив на ньому погляд, і поступово з очей почала зникати та відчуженість і байдужість, що так вразили Найдьонова. — Колю… Тезко… Ти домігся свого, молодець, а я ось… — Микола Петрович відвернувся і зробив сором’язливий жест рукою, ніби хотів сховатися у своїй рваній куртці. Коля дивився на свого колишнього вчителя, і перед очима виринали далекі інтернатські роки, однолітки, бійки, навчання та довгі вечори, які з ними найчастіше проводив цей чоловік.
Він міг знайти підхід до кожного шибеника, якого суворо покарало життя, залишивши без батьків і сімейного даху над головою, озлоблених і часто жорстоких дітей, які не прощали в спілкуванні ні краплі фальші, брехні чи нещирості. Микола Петрович ніколи не кричав, говорив на півголоса, по-батьківському, і його все так і сприймали – як батька. Він мав бездоганний авторитет у всіх вихованців, і якщо хтось із них говорив іншому: «Так Петрович сказав», — це було залізним аргументом і не підлягало сумніву. Завідувач на випускному вечорі кожному з них потис руку і кожному сказав кілька напутніх слів. … І ось ця зустріч. Найдьонов не став розпитувати, як Микола Петрович опинився на вокзалі. Бізнесмен присів поруч із ним на підлогу і притулився плечима до такої близької колись людини.
Колишній вчитель спочатку спробував відсторонитися від випромінюючого статок і успіх Найдьонова, всі, хто проходив повз із подивом, оберталися на двох чоловіків, які сиділи біля кіоску. — Я вас тут не залишу, Миколо Петровичу. Поїдемо до мене, а там вирішимо, що робити далі… Водій з подивом побачив свого шефа в компанії брудного обірваного бомжа, але Найдьонов з такою повагою тримав під руку незнайомця, що зайвих питань ставити не став, просто привітався, а після вітання начальника у відповідь почув: — Саша, познайомся, це Микола Петрович, завдяки йому я став тим, ким став. Зараз їдемо до нас додому. … Вчитель став жити у літньому будиночку розкішної садиби Найдьонова. Якщо дітей у хаті не було, Микола Сергійович та його дружина знали, що вони знову побігли до старого, за порадою, чи просто поспілкуватись та поговорити «про життя», як колись бігав до нього їхній батько.