Олена завжди була міською дівчиною. Дивлячись на села з вікна батьківської машини, вона якось помітила: – Як там нудно! Не уявляю, як там люди живуть! Міське життя з його сучасними нічними клубами та галасливими заходами здавалося їй неперевершеним, і вона щиро не розуміла життя за межами кам’яних джунглів. Якось, дивлячись по телевізору передачі про життя у селі, Олена з усмішкою відзначила те, якими старомодними здаються сільські жителі. – Мамо, цікаво, а вони все ще так живуть? – спитала вона. – Живуть, і я навіть їх розумію! Там спокійно, скрізь добрі люди, свіжа, якісна їжа… – відповіла мати з ностальгією.
Пізніше, у двадцять років, Олена вийшла заміж за Юру, батьки якого переїхали до села за станом здоров’я. Дізнавшись про це, вона пожартувала: – Скоро я носитиму хустки, доїтиму корів, а ти станеш найкращим трактористом на районі! Проте одна подорож до батьків Юри під час вагітності змінила погляди Олени. Спокій та свіжість продуктів підкорили її, хоча вона й стверджувала, мовляв, це гарне місце для регулярного відвідування, але не для життя. Минули роки. У місті стало тісно та душно, і колись близькі друзі Олени віддалилися один від одного. Єдиним перепочинком для неї став тихий сільський будинок її свекрухи.
Незважаючи на підліткове небажання дочки перебиратися до села, Олена відчувала незрозуміле тяжіння. Якось, придивляючись до ділянок поблизу міста, вона сказала чоловікові: – А давай переїдемо з міста? Юрко, згадавши її старий жарт, сам пожартував: – А як же хустка, корови та трактор? Усміхаючись, Олена зізналася, що їй дуже хочеться тихого, спокійного життя. Через пару років будинок Олени та Юри був майже готовий, і вони збиралися переїхати туди, залишивши міську квартиру доньці.