Ми планували весілля вже майже рік. Організація, приготування, гостьові списки – все це забирало в мене багато часу та сил. Антон же все частіше поринав у роботу. Вечори, проведені разом, стали рідкістю. Я відчувала, що втрачаю його. Якось увечері, сидячи перед дзеркалом і розчісуючи волосся, я запитала себе: “Чи зможу я бути щасливою поруч із людиною, яка, здається, забула про мене?” Мене всю ніч мучили сумніви. Наступного ранку я вирішила поділитися своїми почуттями з Антоном. – Ти навіть не уявляєш, наскільки я почуваюся самотньою, – сказала я, намагаючись утримати сльози. Антон здивовано глянув на мене.
— Я думав, що ти розумієш, наскільки важлива ця робота для мене. Але я не хотів втратити тебе. Після довгої розмови Антон запропонував провести вихідні на природі. Тільки вдвох, без міської метушні, телефонів та інтернету. Коли ми приїхали на місце, мене вразила краса навколишньої природи. Повітря було таким свіжим, а звуки природи наповнили душу спокоєм. – Пам’ятаєш, як ми спали в наметі ? Повторимо цей досвід? — спитав Антон із посмішкою. Я кивнула, згадуючи ті теплі моменти.
У ті вихідні ми рибалили, готували їжу на багатті і розмовляли до глибокої ночі, забувши про все на світі. Ті кілька днів були справжнім помахом чарівної палички. Я знову побачила того Антона, у якого закохалася: дбайливого, уважного і щиро люблячого. Останнім вечором нашої поїздки він узяв мене за руку і сказав: — Я зрозумів, що не можу без тебе жити. Обіцяю, що ніколи більше не забуватиму про те, що ти — моя найбільша цінність. Наші очі зустрілися, і я зрозуміла, що мої сумніви були марними. Ця поїздка нагадала нам обом про те, наскільки важливо приділяти час один одному, незважаючи на всі труднощі та турботи повсякденного життя. І я вже достеменно знала, що готова стати його дружиною.