Морський вітер Одеси ніжно обвивав Марію, коли вона стояла біля виходу з аеропорту, чекаючи на Андрія. Серце билося в унісон з хвилями , і кожна клітинка її тіла наповнювалася хвилюванням. Три роки вони будували стосунки на відстані, а тепер, нарешті, мали зустрітися. Андрій, перетинаючи поріг аеропорту, дивився на всі боки в пошуках Марії. Його очі виблискували, сповнені надій та очікувань. “Марія?” – Тихо сказав він , підходячи до неї. Його голос звучав трохи невпевнено , ніби боячись, що це все лише сон. “Андрій!” – Марія м’яко вимовила його ім’я, і вони злилися у міцних обіймах.
Всі їхні віртуальні розмови, сміх і жарти раптом стали реальністю в цих теплих обіймах. “Нарешті ми разом,” – сказав Андрій, дивлячись у її очі, шукаючи в них ту ж радість і хвилювання, що й у себе. “Я не можу повірити, що ти тут, поряд зі мною,” – відповіла Марія, посміхаючись крізь сльози щастя. Вони провели час, гуляючи вулицями Одеси, розповідаючі історії та сміючись, начебто вони були разом усе життя. Кожен момент, проведений віч-на-віч, здавався магічним і неймовірно особливим.
“Ти такий самий, яким я тебе уявляла, і навіть краще,” – сказала Марія, тримаючись за його руку, коли вони сиділи на березі моря, спостерігаючи захід сонця. “Ти – все, про що я мріяв, Маріє. Бути з тобою поруч – це як зустріти своє прекрасне майбутнє”, – відповів Андрій, відчуваючи, як його серце наповнюється любов’ю та вдячністю. Їхні дні були сповнені щастям, гармонією та нескінченними розмовами. Ця зустріч стала новим розділом у їхніх стосунках – втіленням мрії, яку вони так довго виношували у своїх серцях.