Костя, виходячи з ліфта, побачив Віку, що йшла до нього коридором. Їхні погляди зустрілися, серця забилися швидше. Вони обмінялися коротким, але теплим привітанням і пішли кожен своєю дорогою. Але щось змінилося. Повітря здавалося насиченим, зарядженим незвичайною енергією. Наступного тижня вони знову зіткнулися. Віка упустила документи прямо в Кості на очах, і той допоміг їй їх підняти. “Дякую”, – м’яко сказала Віка, і їхні очі зустрілися. Цей момент затягнувся, створюючи довкола них особливу атмосферу. “Як ти, Віка?” – спитав Костя, відчуваючи, що слова вириваються з глибини його серця.
“Добре, дякую, Костю,” – відповіла вона, відчуваючи невеликий трепет. Такі моменти ставали частіше; випадкові зустрічі переросли в короткі бесіди у кавового автомата, а потім і в спільні обіди. “Ти пам’ятаєш, як ми зайшли в той маленький ресторан і забули оплатити вечерю?” – Костя посміхнувся, згадуючи. “О, так, це було так смішно та соромно одночасно!” – Віка сміялася, і їхній сміх наповнив кімнату, створюючи атмосферу легкості та веселощів. З кожною зустріччю між ними зростало тепло та розуміння. Вони згадували спільні моменти, ділилися новинами та мріями.
“Віка, давай спробуємо знову? Я відчуваю, що між нами все ще є кохання,” – сказав Костя якось, дивлячись їй у очі. Віка дивилася на нього, і в її очах було видно багато почуттів та емоцій. “Так, Костю, давай спробуємо знову,” – відповіла вона тихо. І так, несподівано для самих себе, через рік після розлучення Костя і Віка знайшли шлях назад один до одного, дозволяючи серцю поводитися так, як воно хочу і оновлюючи свою любов і пристрасть.