Валентина переживала найважчий період свого життя. Її сина оголосили безвісти зниклим на службі, а потім повідомили рідним про його можливу смерть. Це було нестерпно важко. Сльози, смуток та розпач заповнювали її дні. Але за рік після цієї жахливої новини Валентина дізналася, що вагітна. Це був промінь світла у її темному житті. Вона вирішила народити малюка та назвати його на честь свого першого сина – Петром. Але саме у день виписки з пологового відділення трапилося справжнє диво. Разом із чоловіком та новонародженим сином вони приїхали додому. Коли вони сиділи у вітальні,
розбираючи речі, раптом пролунав дзвінок у двері. Валентина пішла відчиняти і впала на підлогу від побаченого: на порозі стояв її зниклий син Петька – з квітами та пов’язкою на голові. “Мамо! Я повернувся додому!” – сказав Петька, посміхаючись. Валентина не могла повірити своїм очам. “Це правда ти, Петько?” – Запитала вона, намагаючись стримати сльози. “Так, мамо, це я. Я так сумував за тобою.” Виявилося, Петька весь цей час лежав у далекій лікарні з частковою втратою пам’яті. Він не пам’ятав свого імені, своєї родини, і не міг повідомити поліцейських та лікарів, хто він такий. Але нещодавно його пам’ять
почала поступово відновлюватися, і він зміг згадати адресу та знайти дорогу додому. Валентина була дуже щаслива. Її сім’я знову була разом. Вона представила Петі його молодшого брата, і той був дуже радий побачити дитину. “Це твій молодший брат – Петрик. Ми назвали його на твою честь.” – сказала Валентина, посміхаючись. “Він такий милий, мамо. Я обіцяю, що буду найкращим братом для нього” – відповів Петько, беручи молодшого брата на руки. Це був день, повний чудес та радості для Валентини та її родини. Нарешті вони були разом, у безпеці, і могли розпочати новий розділ у своєму житті.