З того часу, як Аліса вступила в підлітковий вік, наш з Сергієм будинок більше не був оазою спокою. Кожен вечір здавався випробуванням: двері грюкали, а з телефону дочки долинала музика, мов звуки її внутрішнього бунту. “Ми повинні щось зробити з її поведінкою”, – заявив Сергій якось увечері, коли ми залишилися наодинці на кухні. “Вона просто шукає себе, Сергію. Потрібно дати їй час,” – намагалася я захистити нашу дочку, розуміючи, що суворість може тільки посилити ситуацію. Але Сергій був непохитний. “Час? Вона з кожним днем все далі від нас. Потрібні правила, Маріє, інакше ми втратимо її.”
Напруга між нами зростала, як і взаємне нерозуміння. Я вірила у діалог, тоді як Сергій наполягав на дисципліні. Якось увечері, коли чергова криза досягла апогею, я сказала Сергію: “Ми не можемо просто нав’язувати їй нашу волю. Вона не ворог, вона наша дочка.” “І я не ворог!” — вигукнув він, і його голос був сповнений розпачу. “Я намагаюся захистити її… Нас.” Тоді я зрозуміла, що наш конфлікт не в методах виховання, а в страху втратити нашу дитину. Це була основа, на якій ми могли побудувати компроміс. “Давай спробуємо з нею поговорити.
Разом. Без криків та докорів,” – запропонувала я, і Сергій кивнув. Розмова з Алісою була непроста, але вперше за довгий час ми змогли вислухати її і, що важливіше, вона нас. Ми не знайшли чудодійного рішення, але знайшли шлях до взаєморозуміння. З того вечора наша сім’я стала трохи сильнішою. Ми зрозуміли, що різні погляди на вирішення проблеми — не привід для розбрату, а шанс вчитися, як бути кращими для нашої дочки.