Щовечора Аліса дивилася на зірки, мріючи про те, що колись її любов буде прийнята такою, якою вона є. Її погляди були вільні, її серце було відкрито, але вона закохалася в Данила, чия родина суворо дотримувалась релігійних канонів. Їхня любов була несподіваним даром, але й випробуванням для обох сімей. “Ти розумієш, що твоя сім’я ніколи не прийме мене,” – тихо говорив Данило, боячись навіть глянути в її очі. “Ми будемо разом. Ми доведемо їм, що любов важливіша за забобони,” – впевнено відповідала Аліса, хоча в глибині душі вона відчувала страх. Зустрічі в таємниці, шепіт кохання під покровом ночі
їхнім стосункам було не місце у денному світлі. Якось Аліса вирішила поговорити з батьками. “Мамо, тату, я люблю його. Мені не важливо, у що він вірить, тому що я вірю в нас,” – сказала вона, намагаючись передати всю серйозність своїх почуттів. “Алісо, ми тебе розуміємо, але його сім’я … вони дивляться на світ інакше,” – з жалем у голосі відповідала мати. Рішучість Аліси була міцна, і вона звернулася до сім’ї Данила. Зібравши всю свою сміливість, вона таки зустрілася з ними. “Я знаю, що ми різні, але я люблю вашого сина. Невже любов не може бути сильнішою за наші відмінності?”
спитала вона, стоячи перед ними, немов давня богиня, що втілює сміливість і надію. Після довгого мовчання, батько Данила, чоловік суворий і непохитний у своїх переконаннях, підвівся і підійшов до неї. “Ти говориш про речі, які багато хто з нас забув. Любов… Можливо, це те, чого нам усім не вистачає”, – сказав він несподівано м’яко. Боротьба була важка, але поступово обидві сім’ї почали бачити, що їхні діти щасливі разом. Аліса і Данило, день за днем, цеглинка за цеглиною, будували міст між своїми світами, поки, нарешті, не з’єднали їх…